Інститут св. Томи Аквінського запрошує всіх бажаючих на душпастирські зустрічі «lectio divina». Зустрічі відбуваються кожної неділі о 18:00 годині в каплиці св. Гіацинта.

Досвід підказує, що плідне читання Святого Письма – непроста річ. Так буває, бо часто під час читання ми про щось забуваємо або взагалі ні над чим не задумуємося. Церква пропонує нам допомогу: перевірену сторіччями lectio divina, «Боже читання», тобто молитовне, особисте або спільне, читання Слова Божого.

Потрібно небагато (а можливо і дуже багато): безкорисна, добра віра. Я читаю Святе Письмо так, як іду на зустріч з кимсь, хто мене любить, і кого я люблю. Не отримую від цього жодної вигоди. Я не хочу лише «краще пізнати Святе Письмо», «дізнатися щось цікаве», «навчитися чогось нового». Також в такі моменти я не читаю Святого Письма, аби тільки приготувати конференцію або проповідь. Єдиною метою цієї зустрічі з Богом в Його слові є сама зустріч.

Щоб приступити до lectio divina, треба спершу знайти відповідне місце, виділити час і обрати якийсь фрагмент Святого Письма. Під час lectio divina читання Святого Письма завдяки супроводу Святого Духа поступово розвивається в медитацію, молитву та споглядання. Цей процес не полягає на жорсткій, бездушній техніці. Скоріше в ньому можна зауважити логіку зустрічі, розмови і любові: спочатку я вітаюся, потім уважно слухаю, розважаю, що означає те, що я почув, потім відповідаю, розмовляю, але не конче лише словами, вони ведуть мене далі – до перебування в люблячій присутності.

Інколи я додаю до lectio divina ще один елемент: в кінці цієї зустрічі можу зробити постанову – як відповідь на Слово Боже. Але це скоріш не ми самі маємо собі її визначати, це Дух Святий дає натхнення діяти. Основні елементи lectio divina можна коротко представити так:

Lectio divina – Боже читання

1. ЧИТАННЯ: Читай і розумій, що читаєш! Іди за словами, їх дав нам Бог, щоб нас привести до Себе.

2. МЕДИТАЦІЯ: Слово Боже є немов їжа, смакуй її та відчуй глибину.

3. МОЛИТВА: Мовить до тебе Бог, відповідай Йому.

4. СПОГЛЯДАННЯ: Бог любить, люби Його.

Надходить Різдво, і ми вкотре задумуємося над сенсом цієї надзвичайної Події в історії людства та в цілій історії спасіння. Своїми теологічними роздумами про Слово, Яке стало тілом та оселилося між нами, про суть та значення Різдва у нашому житті з нами ділиться о. Петро Балог ОР. Чи збігається язичницьке розуміння Логосу і розуміння Логосу-Слова у св. Йоана Богослова? Читайте нижче.

«Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог. (…) І Слово стало тілом, і оселилося між нами…» (Йн 1, 1.14)

В Літургії Урочистості Різдва Христового передбачені три відправи Служби Божої: вночі, зранку і вдень. Під час останньої з цих відправ, тобто 25 грудня протягом дня, читається пролог Євангелія від Йоана, зі своїм знаменитим і водночас глибоким вступом: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог» (Йн 1, 1).

Цього року починається цикл С недільних літургійних читань. В І неділю Адвенту читаються: Книга пророка Єремії 33, 14-16; І Лист св. ап. Павла до Солунян 3, 12 – 4, 2; Євангеліє від Луки 21, 25-28; 34-36.

Читання першої неділі Адвенту коментує о. Януш Марія Анджеєвський ОР.

Літургійні тексти урочистості Христа-Царя говорять про тріумф Ісуса Христа, тоді як Євангеліє розповідає про його страждання. Може видатися, що між ними є протиріччя. Ці два аспекти, дві сторони свята Христа-Царя можна порівняти з двома сторонами вітражу в готичному храмі: якщо дивитися на вітраж ззовні храму, неможливо зрозуміти, що на ньому зображено. Але якщо подивитися на вітраж зсередини храму, все стає зрозумілим.

Чому існує таке свято? Хіба Сам Христос не відмовився від титулу царя? Хіба після розмноження хлібів, дізнавшись, що люди хочуть зробити Його царем, Христос не віддалився від народу? Однак, коли Пілат спитав Ісуса: «Ти — цар юдейський?», Він відповідає: «Царство Моє не від світу цього» (пор. Йн 18. 33-37). Що ж означає для Христа бути царем?

Храм св. Станіслава, Єпископа й Мученика, і Матері Божої Цариці Святого Розарію від віків був знаний як центр марійної духовності. Цей культ пов’язаний з чудотворним образом Матері Божої Святого Розарію. Виразом великої марійної побожності, пов’язаної з чортківською святинею, була коронація образу папськими коронами, яку 29 серпня ц.р. здійснив архієпископ Мокшицький.

Одного разу я почув, як люди оцінюють переваги різних монаших орденів. У кармелітів добре молитися, у бенедиктинців – співати, у єзуїтів – працювати. А що доброго у домініканців? Колись говорили, що у домініканців добре вмерти. Щоб попередити можливу реакцію на цю фразу, одразу зазначу: добре померти в Ордені, але не тому, що в ньому трудно жити, а тому, що він завжди був відомий турботою про своїх померлих. У нас, домініканців, віддавна був звичай молитися за тих, хто помер раніше нас. І зараз ми, як і звичайно, збираємося на «подвір’ї померлих» – там, де в минулі часи ховали померлих братів – щоб помолитися словами псалму De profundis («З глибини») за братів, чия річниця смерті припадає на даний день. И це – в доповнення до багатьох повсякденних молитов за померлих.

Традиція святкувати пам’ять всіх святих народилась, подібно як і багато інших звичаїв неподіленої Церкви, на Сході – як спомин всіх мучеників. Вже святий Йоан Златоустий згадує про свято Всіх святих мучеників. Від VI ст. цей звичай вкорінюється і в Західній Церкві. Відзначення пам’яті всіх мучеників звершується спершу, як на і на Сході, в першу неділю після П’ятидесятниці. В першій половині VIII ст. Папа Григорій III розповсюдив спомин на всіх святих, шанованих в Церкві, одночасно перенісши день урочистості на 1 листопада.

Сьогодні стала модною тібетська медицина, згідно з якою усі хвороби мають початок у духовному вимірі, тобто — гнів, заздрість, смуток є ключовими для захворювання. Як до такої позиції ставиться Католицька Церква?

Давно відома народна мудрість: «Свого не знаємо, а чуже хвалимо». Кожному першокурсникові будь-якого медучилища відомий термін «психосоматика», тобто вчення про взаємозв’язок тілесного і психічного у розвитку захворювань. Не обов’язково бути медиком, щоби побачити: ніяка болячка не поліпшує нашого настрою. Банально звучить, але холерики і меланхоліки хворіють частіше за сангвініків.

Двадцять років тому, 1989 р. вийшов друком перший на теренах тодішнього СРСР переклад роману «Ім’я Рози» італійського вченого й письменника Умберто Еко. Які помилкові тези є у цьому романі-лабіринті? Чи можна сприймати цей роман як правдиве історичне дослідження? Варто пам’ятати, що інтелектуальні лабіринти містять не тільки троянди, а й гострі колючки…

Дорогі співбрати в єпископстві, всечесні отці, любі паломники і всі шанувальники Матері Божої Чортківської!

Завжди, коли я вибираюся з паломництвом до марійного санктуарію, думаю про присутність тієї, котра там мешкає, виявом якої є Її образ. Ця думка наводить мене також на іншу присутність — єдину, виняткову, понадчасову і вічну: «Того, Котрий Є».

Як люди часів війни (поляки та українці), тепер уже люди старшого віку, дивляться на різні події та конфлікти між Україною та Польщею? Чи змогли вони простити своїм ворогам? Які духовні висновки вони зробили?

Поляки, які після війни виїхали до Польщі з України, та ті, хто залишився в Україні, дивляться на минуле по-різному. Ті, що залишилися, повинні були знайти спосіб жити у цьому регіоні, який уже не був їхнім.

Ця розмова о. Мирослава Островського ОР з Генеральним Магістром Ордену Проповідників (домініканців) о. Карлосом Альфонсо Аспіросом Костою ОР (на фото) відбулася кілька років тому. Вона являє собою досить ґрунтовну оцінку Ордену, його місії, задач та сьогоднішнього місця у світі — тож гідна «перевидання»…

Що повинні робити сьогодні сини й дочки св. Домініка?

Наближається час відпусток та канікул — тож варто вже нині починати планувати свій відпочинок, щоб він приніс і радість, і користь. Пропонуємо вам погляд на відпочинок о.Володимира Совінського ОР з Фастова.

Нерідко завдяки розробці теми журналіст може дізнатися і для себе також багато цікавого та корисного. Чим і поспішаю поділитися з читачами. Мій співрозмовник — молодий священик Петро Балог ОР, якого мені вдалося «впіймати» за кілька днів до його від’їзду на навчання до Рима.

Мудрий теолог зауважив, що цивілізації можна поділити на такі, що пам’ятають (анамнетичні), і такі, що забувають (амнезійні). Перші мають своїх літописців і пророків. Одні радять вивчати історію, щоб розуміти сучасність, інші пропонують замислюватися над подіями минулого задля передбачення майбутнього. Типові ж діти цивілізації безпам’ятства мають психоаналітиків, бо забуте й невпорядковане повертається до них у жахливих снах. Це вони є головними споживачами реклами, яка обіцяє щастя і спокій кожному покупцеві нових товарів — незалежно від стану душі…

Якщо режисер пов’язує назву свого фільму з Біблією, теологові варто хоч на хвильку замислитися над значенням такого рішення. Тим більше, якщо йдеться про молодого мексиканця, який у назвах стрічок демонструє винахідливість, пропорційну якості самих фільмів…

Сучасна хімія може зробити або пояснити дуже складні речі. Але мене особисто тішить той факт, що ніхто не відкрив іще, як погане вино перетворити на добре. Або як зробити, щоб молоде вино швидко дозріло.

А ще одне джерело мого оптимізму — це факт, що американці, по багатьох роках рекламування у своїх фільмах кока-коли і віскі з льодом, почали популяризувати своє …вино. Може, й правда — не все так погано в цьому світі? Тим паче, якщо подорож двох невдах виноградниками Каліфорнії могла змінити їхнє життя.

«Хотів би я зберегти секрет перевтілення в золото, замкнути його у формулах. Нічого не виходить, — сумному, ошуканому алхімікові підвладна лише зовнішня оболонка таємниці...» Саме ці рядки з оповідання «Перший ковток пива» любителя «маленьких задоволень», французького письменника Філіпа Делерма надихнули творців відомого фільму «Амелі».

Зізнаюся: я помилявся, коли казав, що продовження «Страстей Христових» Мела Гібсона з’явиться навряд… Волею Провидіння одночасно з його новим фільмом на екрани вийшла «Історія Різдва», яку я сприйняв як продовження історії про мучеництво Ісуса Христа й страждання Його Матері. У новому фільмі йдеться більше про це, ніж про радість тих днів. А щоб глядач не чекав солоденької високоморальної історії, режисер починає зі сцени побиття віфлеємських немовлят. Та екран не червоніє від крові, лише зблискують у мороку ночі мечі…

Фільми жахів — це наче терапія: після перегляду з полегкістю розумієш, що реальний світ не такий жахливий, як у кіно. Саме тому насправді страшне кіно — це стрічки про життя «без спецефектів».

Як ми уявляємо щасливе життя? Напевно, якщо мріємо про щастя як міщани (і нема тут чого соромитися), то бажаємо собі фінансової стабільності, сподіваємося чогось нового, кращого, прагнемо загальної стабільності й не хочемо якихось неприємних несподіванок. Але чи може бути щось менш неочікуване, аніж смерть? Усе життя відганяємо від себе думки про неї, і це нам так добре вдається, що починаємо вірити, ніби й прогнали її.

Якось, шукаючи «Братів Блюз» (я вже писав про цю гарну екуменічну стрічку), я натрапив на інший фільм, де також звучить багато музики. «Перехрестя» — мальовничий кінофільм про старого легендарного чорношкірого блюзмена з притулку для старих та сімнадцятирічного білого хлопця з розбитої родини, студента елітарної консерваторії . Але, як кажуть, якщо вже таланить, так таланить у всьому! Зробив собі своєрідні канікули — на додачу до гарного кіно вирішив ще й гарну музику послухати. Поставив альбом улюбленої групи «Чайф». І в одній з пісень — аж дух мені перехопило — чую приспів: «Никогда не поздно изменить маршрут / Все путеводители немного да врут / На тропе к водопою ничего не найдешь / В золотой клетке вряд ли что-то споешь…» Решта слів так само досконало ілюстрували історію подорожі юнака і старого до берегів Місісіпі.

«Пам’ятай про мене» — то чудовий, сильний фільм про погану і добру пам’ять, про погані й добрі мрії. То дуже сильний фільм про Маму, Тата, Сестру і Братика. Ще там є собака, телефони й телевізор. Все, з чого складається сучасна європейська сім’я. Матеріальний комфорт привчив нас не напружуватися: все в нас «instant», готове до споживання, швидке й зручне в приготуванні та користуванні... а як зіпсується чи постаріє, то викидаєш і купуєш нове. Боротися варто (й потрібно!) тільки за щось нове — модна модель телевізора, престижніша праця, вигідніший контракт.

Буває, так хочеться подивитися якесь гарне розважальне кіно, де не було б насильства. Знайти такий фільм, самі знаєте, зараз не легко. Але як дуже кортить, то найкраще, здається, подивитися рімейк, тобто нову версію, якоїсь старої стрічки. Адже практично до кінця 60-х років таке пристойне і цікаве кіно знімали багато. А зараз, коли на ринку бракує інтелігентних розваг, продюсери часто роблять ставку на вже випробувані сюжети.

Одні не вірять, що існує світ по той бік смерті. Інші сумніваються в реальності цього світу. Хтось вірить лише в те, чого можна торкнутись; хтось не зважає на матеріальне й зосереджується єдино на власних переживаннях. І всі помиляються! Бо дійсність — це і те, й те... Просто ми, як учні, які чогось не розуміють, кажемо: це не важливо, бо цього нема. Й отак-от ізолюємо себе від цілого світу, вдовольняючись лише його «шматочком», видаючи фрагменти за ціле.

Свого часу — ще раз згадаємо «науковий» комунізм — нам у школах казали, що Ісус — неісторична особистість, оскільки згадки в документах про Нього майже відсутні, мало достовірні, та й узагалі, навіть якщо була така людина, то немає підстав стверджувати, що то був Син Божий.

Принаймні щодо Апостолів Христових ні в кого з дослідників не виникає сумнівів, тож можна зітхнути з полегшенням. Документів не бракує. А надто для тих, хто справді хоче шукати.

І залишається відкритим уже інше питання. Не те, існував чи не існував Павло з Тарса, а те, який він був насправді.

Приводом до цього інтерв’ю є святкування Великодня у ситуації, коли державне відзначення Пасхи не збігається з нашим. Тетяна Дзядевич вирішила поговорити про це з о. Андрієм Бєлятом ОР, який має за плечима досвід роботи в Росії і в Україні.

Переламний момент у житті може настати несподівано. Як би це було чудово, коли б прийшло несподіване щастя, яке перевищить поріг найсміливіших очікувань! Життя без несподіванок нецікаве.

Те, що несподіване, може бути водночас очікуваним. Найкращий подарунок на день народження — несподіваний.

В історії світу найбільш несподіваним і довгожданим подарунком від Бога для людей було воскресіння Христа. Учнів, які так добре знали Ісуса, воно захопило зненацька, хоча воскресіння було очікуване, заповідане пророками. Однак чим є воскресіння, якого очікували пророки? Воно є Божим подарунком у вигляді справжнього, повного і безконечного життя.

У всіх нас на слуху доволі практична богословська дискусія про те, що в християнстві важливіше: віра і благодать чи вчинки. Прийнято вважати, що в XVI столітті католики відстоювали значення вчинків, а протестанти – більше акцентували на необхідності благодаті. Але досвід повсякденного життя показує, що саме від протестантів ми чуємо безліч цінних порад про те, як жити правильно, а католики частіше розповідають про необхідність сповідатися і про важливість Причастя (причому підкреслюють містичний аспект). Цей парадокс пояснюється дуже легко: насправді, як католики, так і протестанти чудово знають, що віру і діла в житті віруючого розділити неможливо. Але ми все ж повернемося до питання про те, що важливіше, чому належить першість.

Коли молодий чоловік попросив старого самітника: «Навчи мене молитися», той відповів: «Молися!» Звичайно, мудрець просто наслідував приклад Ісуса, до Якого звернулися колись апостоли з таким же проханням. Різниця полягає лише в тому, що Вчитель із Назарета відразу почав читати «Отче наш», до якого ми доєднуємось ось уже два тисячоліття!

Молодіжну спільноту у Варшаві, пастирем якої я був відразу після священицьких свячень, мій попередник назвав «ДІМ». Це скорочення слів «домініканці» й «молодь». Спочатку я трохи боявся сентиментальних асоціацій та очікувань, які ця назва могла викликати (дім я мав, і у своїй парафії я шукав не дім, а щось таке, що його б доповнювало).

25 травня римо-католики України відзначають урочистість Найсвятішого Тіла і Крові Ісуса Христа. Це світле і радісне свято, наповнене пелюстками троянд, посмішками дітей під час процесії, хвилюванням за приготування чотирьох алтарів — тільки на Боже Тіло процесія відбувається саме так.

Скільки разів українські католики, розгортаючи сторінки газет чи споглядаючи сюжет вітчизняного телебачення з подивом дізнавалися про такі собі псевдо-новини з життя Католицької Церкви, на кшталт «Папа оголосив сім нових смертних гріхів». Скільки разів нам доводилося читати нісенітниці про «ватиканські таємниці», що їх некваліфіковані журналісти часто-густо просто вигадують, замість шукати правдиву інформацію. Але ж нині, у час глобальної інформатизації, існують цілком доступні джерела, де можна буквально «з перших уст» дізнатися, чим живе Церква…

Святе Письмо — це один з конститутивних елементів Церкви. Церква має право й обов’язок переказувати його віруючим, а це справа складна. Перші переклади Святого Письма грецькою мовою з’явилися приблизно в III ст. до Р. Х. Паралельно робилися переклади арамейською, а потім іншими мовами. У певний момент теологи усвідомили, що не все одно на підставі якого тексту створюється теологія. Погляд о. Януша Марії Анджеєвського OP.

Ми кожен тиждень на Св. Літургії чуємо Святе Письмо. Стараємося частіше відкривати його вдома, роздумувати, аналізувати. Але чи знаємо ми його історію? Як перекладалися Священні Тексти? Коли вони затверджувалися Церквою і як редагувалися? Про історію перекладів Священного Писання розповідає вікарій домініканців в Росії та Україні о. Маріуш Возняк ОР.

Спочатку християни послуговувалися грецьким Писанням, оскільки ця мова була для них зрозуміла. Спробу систематизувати наявні грецькі переклади книг Старого Завіту першим здійснив Оріген (бл. 185-254).

У східній частині басейну Середземного моря грецькою користувалися аж до нападів арабів у VII ст., проте на Заході задовго до цього часу стала важливішою латина. Починаючи з ІІ ст. нею користувалися чимдалі більше християн, які взагалі не знали єврейської ані арамейської мов і поступово втрачали контакт із грецькою.

Рим, 1 січня 2008 р.
Урочистість Марії, Матері Божої
Всесвітній день миру

Дорогі брати та сестри!

Через кілька днів, в Урочистість Богоявлення Господнього, закінчиться ювілейний рік подяки Господу за 800 років життя монахинь нашого Ордену. Рік повний благодаті, яка огорнула не тільки цілий Орден, але ширше — Церкву. Мене захопили всі численні творчі ініціативи, що проявили наші сестри. Видано книги, створено гімни, започатковано нові історичні дослідження ранніх підвалин Ордену, постійно оновлюється споглядальна молитва. Всі члени Ордену дійсно повніше усвідомили, що монахині є в серці Ордену, і що в основі нашого проголошення Євангелія лежить глибоке споглядання нашої віри. Вірю, що оновлення життя наших сестер-монахинь безпосередньо пов’язано з оновленням всього Ордену.

2008 рік Домініканська Родина особливо присвячує молитві Розарію. В листі, що написав на цей час Генеральний Магістр Ордену о. Карлос А. Аспірос Коста, він питає нас, «які спогади для вас пов’язані з молитвою Розарію? Яке вони мають для вас значення?» Опубліковані нижче роздуми — спроба відповісти на ці складні питання.

Пропонуємо вашій увазі книжкову рецензію на видання Компендіуму соціальної доктрини Церкви, що побачив світ в лютому 2008 року в Києві.

Чимало проблем сучасного світу викликані тим, що для багатьох Бог існує лише у храмі: особисте життя, праця, а тим більше політика з християнством не асоціюються. Церква ж іде назустріч людині, прокладає шляхи до розв’язання проблем, зокрема — соціальних. Протягом останнього сторіччя наступники св. Петра, особливо Папи Лев ХІІІ та Йоан Павло ІІ, працювали над поглибленням соціальної доктрини Церкви; величезний внесок у її розвиток зробив ІІ Ватиканський Собор. А квінтесенцією став Компендіум соціальної доктрини Церкви, який побачив світ 2004 р. Розробкою його понад п’ять років займалась Папська Рада «Справедливість і мир», яку нині очолює кардинал Ренато Раффаеле Мартіно.

Про книжку "Слуги Хреста"

Великий Піст. Чим він є для кожного з нас? Певно, для когось це нудний відтинок часу, коли не можна розважатися, а лише слухати «серйозні» проповіді й повчання. Хтось, навпаки, тільки й чекає свята Воскресіння, яке асоціюється з писанками та «пасками». Звісно, багато людей переживають Піст з Ісусом і задля Ісуса. Крок за кроком проходять слідом за Ним Хресну Дорогу, пильнують біля гробу, та зі світлою радістю прокидаються недільного поранку, коли нарешті можна голосно вітатися: «Христос Воскрес», і на тебе не озиратимуться на вулицях.

Джерела

Небагато існує вірогідних джерел, на які міг би опертися біограф найвідомішого німецького проповідника ХІV століття Йогана Таулера, котрого називають вустами німецької містики. Ці джерела походять від нього самого чи від його сучасників. Окрім Проповідей, які повідомляють також про деякі особливості його зовнішнього життя, до першої групи можна віднести лише посвячення, вміщене Таулером на примірнику праці, що був призначений для приятеля, разом з Листом до монахинь, написаним у 1346 році. До другої групи належать міські реєстри Страсбурга й кілька авторських листів від осіб, що знали Йогана.

Св. Катерина Сієнська відома не лише своїми містичними переживаннями, але й активною участю в суспільному житті свого часу, в оновленні Церкви та суспільства.

Св. Катерина вважала, що досконалого суспільства в земних умовах не існує. Суспільство, в якому вона жила, було не тільки не досконалим, але й хворим. Це був час кризи Церкви, період так званого «вавілонського полону папства», або перебування Папи в Авіньйоні, бунту італійських міст на чолі із Флоренцією проти папських леґатів, час Великої Схизми Заходу, появи анти-папи, час голоду та чуми, нескінченних громадянських війн.

Домініканці часом з’являються і в українській світській пресі. Приклад того — інтерв’ю з о. Дмитром Андрічиним, настоятелем храму св. Станіслава в Чорткові, що було опубліковане в Чортківському інформаційного тижневику «І плюс», а пізніше також з’явилось на сайті chortkiv.te.ua. Отець Дмитро цікаво розповідає про своє покликання, домініканську духовність і її «місцеві» особливості, а також висловлюється щодо національних питань в Церкві.

2 лютого — свято Стрітення Господнього, і цього дня Церква традиційно відзначає День Богопосвяченого життя. Суть цього явища розкриває у своєму інтерв’ю с. Клер Рольф ОР, яка брала участь в Генеральному капітулі Домініканського ордену в 2004 року в Кракові.

Гортаючи життєпис св. Домініка, ми не лише перераховуємо його вчинки, співвідносячи їх з реаліями його (та й нашого) часу, але й бачимо за ними те, що можна назвати принципами його духовності. Які ж вони? Як висловлюються життям? Якої науки можуть нас навчити?